Юля! Юля! – З вулиці почувся крик.
Юля , молода 20-річна матуся виглянула у вікно. Кликала її старша сестра.
Що тобі треба? – запитала вона.
Привіт, сестро. Подивись, будь ласка, за дитиною, мені треба з чоловіком їхати.
Юля вийшла з гарного двоповерхового будинку. Почувся дитячий голосок і з машини, яка стояла біля воріт вибіг шестирічний хлопчик.
Тітонько, привіт! – привітався він.
Будь слухняним і чемним хлопчиком, Романе, не буди сестричку, якщо вона спить і слухайся, – давала мати йому настанови.
Та сестричка вже не спить, – з усмішкою сказала Юля.
Тоді я йду до неї, – сказав Рома і побіг.
Іди, іди, – сказала Юля.
Сестри ще трохи поговорили і порозходились: Юля в дім, а інша – в машину.
Смеркало. Юля з тривогою поглядала у вікно: сестра давно вже мала повернутись. Її дедалі більше охоплювало тривожне відчуття. Вона глянула на дітей, які мирно гралися. Дивне тривожне відчуття не покидало її. «Що там сталося?» думала вона. Роздуми перервав телефонний дзвінок. «Анна», прочитала Юля.
Алло, Аню, що сталося? Де ти?
Ви сестра Ганни Василенко? – почувся незнайомий чоловічий голос.
Так, це я. а хто Ви?
Говорить старший лейтенант Семенюк. Ваша сестра зі своїм чоловіком потрапили в автокатастрофу і обоє померли на місці.
Що? Як померли? – ледь чутно сказала Юля.
Мої співчуття. Ви маєте приїхати сюди на опізнання.
Юля поклала слухавку і довго сиділа на місці. Але вона доклала всіх зусиль, щоб опанувати себе. Далі, зробивши вигляд, що нічого не сталось, вклала дітей спати, а сама поїхала на місце пригоди. Дітей вона залишила на няньку.
Перед нею постала жахлива картина: машина була порізана на шматки і зім’ята так, що її неможливо було назвати машиною. Щоб витягти обох, автомобіль довелось розпиляти…
Аню! Аню! Чому? Чому зараз? Чому ти так рано померла?! – в розпачі кричала Юля.
Як стало відомо пізніше, аварія сталась через те, що якийсь чолов’яга на підпитку сів за кермо вантажівки і не впорався з керуванням. Він навіть спробував втекти з місця пригоди…
Комментарий автора: Автор цього твору моя сестра Таїсія Кобєлєва
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Реальность - Андрей Скворцов Я специально не уточняю в самом начале кто именно "он", жил. Лес жил своей внутренней жизнью под кистью и в воображении мастера. И мастер жил каждой травинкой, и тёплым лучом своего мира. Их жизнь была в единстве и гармонии. Это просто была ЖИЗНЬ. Ни та, ни эта, просто жизнь в некой иной для нас реальности. Эта жизнь была за тонкой гранью воображения художника, и, пока он находился внутри, она была реальна и осязаема. Даже мы, читая описание леса, если имеем достаточно воображения и эмоциональности можем проникнуть на мгновение за эту грань.
История в своём завершении забывает об этой жизни. Её будто и не было. Она испарилась под взглядом оценщика картин и превратилась в работу. Мастер не мог возвратиться не к работе, - он не мог вернуть прежнее присутствие жизни. Смерть произвёл СУД. Мастер превратился в оценщика подобно тому, как жизнь и гармония с Богом были нарушены в Эдеме посредством суда. Адам и Ева действительно умерли в тот самый день, когда "открылись глаза их". Непослушание не было причиной грехопадения. Суд стал причиной непослушания.
И ещё одна грань того же. В этой истории описывается надмение. Надмение не как характеристика, а как глагол. Как выход из единства и гармонии, и постановка себя над и вне оцениваемого объекта. Надмение и суд есть сущность грехопадения!
